Земля – власність всього Українського народу

Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України: “Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу”.

Юридична основа приналежності природних ресурсів Українському народу, як носію суверенітету і єдиному джерелу влади в Україні, закріплена Основним Законом держави. Український народ здійснює право власності на природні ресурси через органи державної влади чи місцевого самоврядування, межі компетенції яких у цьому питанні визначаються Конституцією України (статті 13, 14; частина перша статті 17; стаття 19; пункти 3, 5, 6, 29, 36 частини першої статті 85; пункти 1, 3, 4, 5, 7 статті 116; пункти 1, 3 статті 119; пункти 1, 2, 4, 8 частини першої статті 137; пункт 5 частини першої статті 138, частина перша статті 142, стаття 143). Порядок здійснення права власності на природні ресурси визначає поресурсове законодавство, в якому певною специфікою характеризується регулювання здійснення права власності на землю.

Природне середовище, частину якого становить земля, складається із взаємопов’язаної сукупності природних компонентів. Земля як природній об’єкт не може бути відокремленою від інших ресурсів чи вилученою із довкілля, вона становить єдине місце життєдіяльності людей та середовище знаходження всіх живих організмів і є частиною екосистеми планети. Природні властивості землі як репродуктивного ресурсу є обмеженими і на відміну від речей (майна) не можуть збільшуватися.

Земля є основним засобом виробництва в сільських та лісових господарствах, якій у цих галузях нічим не можна замінити, що поряд з роллю природного об’єкту обумовлює її економічні, соціальні, політичні та інші функції. Однією з найважливіших ознак землі, у порівнянні з іншим нерухомим майном, є її абсолютна нерухомість, оскільки вона не може бути перенесеною в інше місце. Вказана особливість землі стала підґрунтям для конституційного регулювання різних аспектів статусу землі як безпосередньо, так і в контексті з більш широкою сукупністю компонентів навколишнього середовища, якими є природні ресурси.

Окремі сфери суспільних відносин, що пов’язані із землею становлять юридичний аспект, який регулюється приписами нормативних актів в різних галузях права, а стійка природна неоднорідність землі зумовлює ще й диференціацію її правового режиму залежно від категорійності земель, окремих угідь та інших особливостей. Виходячи із цього, земля, як об’єкт правової регламентації, виділена законодавчим шляхом із переліку інших природних об’єктів з урахуванням її специфічної особливої ролі та функцій.

Частина перша статті 14 Конституції України розвиває принципові положення, закріплені в статті 13 Основного Закону – землю оголошено основним національним багатством і акцентовано, що це багатство перебуває під особливою охороною держави. Ці доктринальні положення обумовлюють стратегію основних засад земельного законодавства і регулювання земельних відносин як у сучасних умовах, так й на перспективу.

Земля як фізичний об’єкт матеріального світу і основне національне багатство включає всі категорії земель України, які є в її межах і визначені статтею 19 Земельного кодексу України (далі – Кодекс). Цінність цього об’єкта природи у такому статусі пов’язана з його багатофункціональним призначенням, що покликано забезпечувати насамперед загальнонародні та загальнодержавні інтереси, зокрема в умовах наростаючої планетарної продовольчої кризи. У цьому контексті особливого значення набувають землі сільськогосподарського призначення як репродуктивна умова життєздатності і збереження генофонду Українського народу.

Зазначена особливість, відповідно до частини першої статті 17 Конституції України, кореспондується з однією із найважливіших функцій держави, яка спрямована на захист суверенітету і економічної безпеки всього Українського народу. У такому аспекті земля, як єдиний державний земельний фонд (землі відповідних категорій), може розглядатися як об’єкт права державного суверенітету.

Визнання землі основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, обумовлює поєднання таких особливостей використання землі як: 1) територіального базису знаходження (проживання) народу, 2) природного репродуктивного ресурсу, 3) основного засобу виробництва. Це обумовлює: по-перше, особливий статус її правового режиму, порівняно з іншими матеріальними та духовними об’єктами національного багатства; по-друге, підпорядкованість правового регулювання режиму цих об’єктів правовому режиму землі, як основної матеріальної цінності, що належить на праві власності всьому Українському народові та підлягає особливій охороні державою.

У питанні права власності на землю, особливо сільськогосподарського призначення, може бути підставою для визнання пріоритету права власності на землю Українського народу (суспільства) над правом індивідуума, що може обумовлювати встановлення законом обмежень у розпорядженні таким правом. Така особливість статусу земель сільськогосподарського призначення як пріоритетність щодо інших земель вказана й в статті 23 Кодексу. Надання землі статусу основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, покладає на органи державної влади, а також на органи місцевого самоврядування загальний обов’язок забезпечити регулювання раціонального використання та охорону земельних ресурсів України.

Конституція України, закріпивши за Верховною Радою України виключне право законодавчого регулювання всіх правовідносин стосовно використання природних ресурсів і встановлення правового режиму власності, зокрема право власності на землю (частина друга статті 14, пункти 5, 7 частини першої статті 92), надала можливість законодавчому органу країни регулювати правові відносини у цій сфері з позиції балансу інтересів індивідуума і суспільства. Про це кажуть і акти Конституційного Суду України (Рішення: від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками); від 20 червня 2007 року № 5-рп/2007 (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності); від 20 червня 2007 року № 5-рп/2007 (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності);

Реалізація права власності на землю пов’язана із здійсненням його суб’єктами наданих їм прав та виконанням кореспондуючих обов’язків, що передбачено статтями 90, 91 Кодексу. Перелік обов’язків не є вичерпним, оскільки законами для власників земельних ділянок можуть бути встановлені й інші обов’язки. Межі здійснення права власності на землю визначаються колом тих обов’язків щодо раціонального використання та охорони земель, які законодавством покладено на власників земельних ділянок.

Право власності саме на землю має подвійну конституційно-правову природу – об’єкт права власності та основне національне багатство всього Українського народу і право власності конкретного громадянина, юридичної особи та держави, тому логічно постає питання про визначення пріоритетності під час регулювання земельних відносин законами.

Визначення сфери конституційної гарантії власності залежить від її виду, що обумовлює відповідні до конкретного виду підходи (стандарти). Вони можуть максимально забезпечувати право власності, якщо вона є абсолютною для реалізації людиною цілі її набуття, і по іншому застосовуватися до власності, яка виконує важливі суспільні функції. Правила, які стосуються власності на землю сільськогосподарського призначення, що виконує суспільно важливі функції, і є чинними на певний момент часу, визначають, які саме дії можуть бути у розпорядженні (в арсеналі) власника. Якщо такі правила позбавляють власника певних видів поводження зі своєю власністю, то вони на цій час залишаються поза межами права власника.

Можливість, а в певних ситуаціях і необхідність обмеження реалізації права власності на землю в Україні безпосередньо випливає із положень статті 1 – що Україна є соціальною державою, частини третьої статті 13 – „Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству“ і частини сьомої статті 41 Конституції України, якою передбачено, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Виходячи із системного погляду на положення статей 1, 2, 3, 5, 13, 14, 41, 66 Конституції України розпорядження правом власності на землю, особливо сільськогосподарського призначення як репродуктивного базису, може бути обмежено в інтересах суспільства і дбання про збереження сфери життєзабезпечення прийдешнім поколінням Українського народу.

Конституційний Суд України неодноразово висловлював свою позицію, зокрема у Рішенні від 12 лютого 2002 року № 3-рп/2002 (справа про електроенергетику), що власність гарантує не лише права власників, а й покладає на них певні обов’язки. Для реалізації конституційного права власності потрібні галузеві закони, які встановлюють конкретні норми використання власником належного йому майна з урахуванням інтересів усіх суб’єктів правовідносин. Така позиція корелює із положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, за якими державам-учасницям дозволено за допомогою національного закону використовувати певні регулюючі механізми користування об’єктами права власності відповідно до суспільних потреб, внутрішньої соціальної та економічної політики. У статті 1 Першого протоколу до Конвенції йдеться про те, що „ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів“.

Європейський Суд з прав людини у пункті 46 справи «Джеймс та інші проти Об’єднаного Королівства» (1986р.), у пункті 87 справи «Колишній король Греції та інші проти Греції» (2000р.) зазначив, що він дотримується думки, що національні органи влади, з огляду на безпосереднє знання своїх суспільств та їх потреб знаходяться у кращому становищі ніж міжнародний суддя для оцінки того, що становить «громадський інтерес». Суд вважає природнім, що поле розсуду, надане законодавчої владі для реалізації соціальної та економічної політики, має бути широким, тому буде поважати судження національного законодавця щодо того, що становить «громадський інтерес», доки таке судження не буде явно необґрунтованим.

Суддя Конституційного Суду у відставці Віктор Шишкін